Гостинність української громади в Чикаго
Ви про це ще не чули!!!
“Шікаговська громада залишилася в пам’яті співаків Української Республіканської Капели під кервництвом О. Кошиця, як одна з найкращих. Шикаговці завжди відзначались своєю завзятістю, твердістю та джентнельменством!!!”
З радістю ділюся спогадами, які випадково і невипадково відшукала серед писемних скарбів Українського Національного Музею в Чикаго, а саме мандрівника, який розповідає про знайомство Української Республіканської Капели з нашою громадою в Чикаго.
Цим мандрівником був прот. П. Корсуновський, який у складі капели вирушив у турне по Америці. Як згадує автор, “після чотирьохрічного вигнання по всіх кутках і закутках Європи Української Республіканської Капелі з українською піснею на устах, вона під іменем Українського Національного Хору, як той птах, перелетіла Атлянтик, широкий океан і опинилася в казковій Америці, побачити котру мріялося зі шкільної лавки, особливо після читання Майн-Ріда, Густава Емара, Фенімора Купера, та інших американських письменників, та й на власні очі побачити американських індіанців... ”
В Америці концертування відбувалося відповідно щільного графіка, практично кожного дня артистів чекали виснажливі переїзди з одного міста в інше, і лише в Чикаго!!! упродовж двох років концертних сезонів – 1922, 1923, зупинялися на тиждень. Тому не дивно, що згодом тут появилися керівники хорів з числа тих, що подарували Америці “Щедрика”, а дописувач згодом у 40-их був священиком у тій самій парафії, що стала називатися іменем св. Володимира в Чикаго.
29 жовтня 1922 року, після концерту у Клівленді, Олександр Кошиць зі своєю капелою, у додаткових вагонах, підчеплених до потяга на Чикаго, намагалися відпочити, але...”сіпання вагонів, раптові зудари буферів, підскоки на сполуках шин однієї колії з другою, це було якесь пекло і тягнулося дуже довго. Нерви не витримували. Кошиць вскочив до парубоцького вагону й знервовано кричить : -Хлопці, за мною! Ідемо машиніста бити!, - а той на паротязі мабуть злякався і помандрував дальше”...
Коли ж потяг прибув до Чикаго, здивуванню артистів не було меж, як згадував той же мандрівний отець, їм здалося на мить, що потяг прибув до Львова...всюди українська мова і повно людей з синьо-жовтими прапорами, що вас кудись тягнуть...дослівно – “налетіла на нас ціла хмара українців...нарешті затрубіли єрихонські труби і довга валка машин рушила...увечері тріумфальний концерт в Chicago Orchestra Hall”…наступного дня бенкет в готелі Конгресу на честь капели і митрополита Андрея Шептицького, який на той час перебував у Чикаго.
Через рік таким же тріумфом зустрічало гостей. Концерти віталися американською публікою. Писали відгуки музичні критики, а громада не оминала можливості не лише бути на концертах, але й допомогти артистам. Тож розуміючи, що готель коштує немало, на цілий тиждень розмістили капелу по своїх домах. Це було у грудні 1923 року. На той час православна громада придбала невеличку церкву на вул Ірі, оздобивши приміщення гарним іконостасом. І коли Олександр Кошиць дізнався, зразу сказав: “У неділю співаємо Службу Божу...” Так у неділю, 23 грудня 1923 року відбулася нечувана відправа. У вівтарі два священики і я, - писав мандрівник. На хорах Український Національний Хор під дирегентурою самого Кошиця. Апостол читав соліст Київської опери М. Карлаш, “Вірую” – Ординський.”
Не знаємо де ми були - чи на небі, чи на землі! – так після відправи говорив голова парафіяльної ради, головний отаман Січей в Америці Павло Новодворський. Він походив з Київщини, з м. Липовця.
Увечері відбулася святомиколаівська вечірка з роздачею подарунків. Наступного дня потяг відходив на Сент-Луїс. Американці звертали увагу на велику родину, частина з якої кудись від’їзджала...За десять хвилин до відправлення з”явився захеканий пан Новодворський, усю дорогу біг, щоб не запізнитися з валізою, яку ледве волочив за собою. Залишив в одному купе і наказав відкрити вже в дорозі...” Коли ж потяг рушив та вибився на світло боже, відчиняю валізу. Тільки що підняв віко, а тут тобі з середини як вибухне аромат... часнику! Дивлюся. Там повнісінько пакунків з написами. Кожному співаку...Викликаю імена, роздаю. А в середині – Боже мій! Та це ж та штука, про котру запорожець казав, що якби ій крила, то це була б найкраща птиця на світі! Та ж самісінька ковбаса з часником, домашнє печиво. Не забули положити хріну з буряками...Шікаговська громада залишилася в пам’яті співаків, як одна з найкращих. Шикаговці завжди відзначались своєю завзятістю, твердістю та джентнельменством!!!” (Марія Климчак, УНМ, Чикаго )