Фейсбук згадав про сторінку, присвячену пані Орисі Яримович.Яке щастя, що на життєвій ниві зустрічаються Мадонни милосердя. Невигадана історія...у кожного своя. Ненаписана книжка заглядає з шухляди, випадає кілька листків із Р.Б. 1993. Тоді мені минуло ледь за 30 ть, бальзаківський вік, із своїм Оноре і двома малими дітьми під розпеченим сонцем на 27 блоці вулиці Чикаго у велетенському місті. Що ми тут знайдемо, якщо нічого не загубили? Кольорове літо з гарячим асвальтом, ранкові дистанції “молочної” пробіжки до Риська (польська крамниця в українському селі), старий радіатор ще старішого кондиціонера, що нестерпно сичить 24 години у вікні історичної рами, і найспівучіша іспаномовна дійсність з фієстою і нічними концертами бумбаксів із рам, що навпроти. Третій місяць в Америці, роботи нема, грошей також. Телефоную додому, дізнаюся, що діда з лікарні забрали до хати. Чую його голос і починаю казку про бананову країну. У відповідь: Потерпи доню, ще трошки, будь мудрою, мені снилося, що ти будеш мати добру роботу, тобі дуже тяжко, але зустінеш добрі очі...
- Дідуську, ніхто в світі немає таких очей, як ви!
- Цілуй дітей, не говори багато, бо то все гроші, а ти їх не маєш.
Я знала, що його серце плакало на другому кінці світу. Це був звичайний суботній полудень, скупаний у фонтанах води, що виливалася із пожежних кранів. Картина на вулиці насправді була веселою, повною життя і фантазій сусідів пуерторіканців. Чи то дідів голос, чи просто невидима сила повела мене вулицею: вітрини, автівки, будинки, посеред звуків чужої мови виловлюється своє, рідне. Середніх літ жінка про щось говорила з двома паничами. Я подумала: щасливі, з ними їх мама. Порівнявшись, несміливо привіталася. Усі троє дивилися на мене теплими очами.
- Добридень! Це Вас Галя прислала, ви трохи заскоро, але нічо, скажемо, що маєте робити. Бенкет заповідається великим, а в суботу спробуй вас позбирати, всі на озері, а комусь треба робити...
Вона продовжувала говорити, а я не могла збагнути, що відповісти. – Я не знаю Галі, але хочу працювати. Я ніколи не працювала офіціантом, можу мити посуд.
- Це залиш хлопцям, а дівчата тобі поможуть. Не святі горшки ліплять.
Богдан, Степан, Тарас, Мирослав, Оксана, Марійка, Ліда, Зоряна, Оля, Сашко, Наталка, Люба, Олег, Михайло, Славко, Лариса... Вона називала нас “ Моя вчена команда” - тих, хто ставив на піднос перших 10 горнят зупи і виходив на залу, хто премивав за ніч тони склянок і тарелів. До усіх з щирою посмішкою. Дивувалися їй люди, навіщо так панькатися з новоприбулими, з порога на роботу, без рекомендаційного листа. Закурила цигарку і пустила з димом старі теревені. А далі зібрала усіх дівчат і повела в магазин жіночого одягу Доріс, що був поруч з культурним осередком. Купила усім білосніжні блузки, а нас 12, з мережкою на комірцях. Я на ціну - $ 19.99 !”Це Вам бонус на Великдень, чогось таки я вас навчила, а ціни повідрізайте, най в очі не колять.” З її доброї руки ми разом до сьогодні, ті, що залишилися у Чикаго. Нема лише її, нема мого дідуся, відлетіли назавжди у кращі світи, залишивши по собі договір – випромінювати ласку, розуміння і тепло не лише до близьких. (із власних спогадів М. Климчак, 2018)
Comments