Search

З щоденника емігрантки.90 і роки ХХ століття. Чикаго.

Якщо ми повернемося до нашої молодості , то пригадаємо той факт, що наявність автівки в родині вважалося щастям для сусіда і прикметою того, що господар є заможною людиною. Так було в Україні, аж тут раптово перекидає доля на континент, де автівка є предметом далеко не розкоші, а необхідним засобом пересування. Водійське посвідчення, так, як паспорт в країні мого народження, має за собою багато переваг, одна з яких - прийом на роботу. Про це пригадує світлина, за якою моя історія.

Уявіть собі літо в 90 ому на розтопленому сонцем асвальті, і ви, з своїм резюме, написаним від руки, заходите у кожні двері на вул Чикаго у Чикаго у пошуках роботи. Ваша англійська є другою після французької і вам відмовляють навіть в українській страховій агенції, бо ви не знаєте німецької. Нарешті ви стукаєте в американські двері і вам усміхається фортуна - ви проходите інтерв'ю, вас беруть на роботу в аеропорт. Не стюардесою, а на обслуговування пасажирів міжнародних авіарейсів. Тут ти дякуєш своєму рідному дідусеві Федькови, що казали вчитися говорити не по-нашому.

Але!!! драйвер лайсенс / водійські права? Вони мали бути тим щасливим квитком, виграним у лотарею, на якій оплата за годину становила б $ 5,25... Мій тихий розпач розвеселив старший пан, мій сусід, якому на той час було далеко за 80. - "Гайда до кари і драйвувати! ". Він сів поруч і вперше у житті я почала натискати на гальми, навчившись ще одного слова брейкувати. Об'їхавши три рази доріжками Гумбольт Парку з переляканими очама та щохвилинними зауваженнями, пересиманими густим шармом факівних компліментів, від мого інструктора. Вечорами я прийнялася з моїми малими дітьми вивчати правила їзди. Принесли добрі люди листочок з питаннями-відповідями польською мовою і маючи таланти запам'ятовувати, вивчила їх за день.

Через чотири дні я здала іспити! Найщасливішим був дідо Боднар, як кликали його мої діти, власник корабля-каділаку, випуску поч. 70-их, на якому я пливла вулицями Чикаго. Офіцер, який приймав у мене водіння, вислухавши мою історію ( я говорила правду), зрозумів, що власної автівки мені ще скоро не буде за що купити, поставив своє ОК! , побажав успіхів американській мрії, згадавши при цьому свою маму-словачку, яка ніколи за 50 років життя в Америці не відважилася сісти за кермо. Ще більшим було здивування менеджера французької авіакомпанії, яка запитала - а де ти їх взяла (права)?, звернувши увагу на дату видачі документу, знаючи від колег, яким я встигла переповісти про себе все на світі, що я ніколи не їздила.

А сталося ця історія саме зі мною тому,що я хотіла працювати за спеціальністю і доказати собі, що зможу, що нема неможливого...Потім буде чимало кумедних історій, але мене прийняли у міжнародну команду обслуговування пасажирів одного з найбільших аеропортів світу. М природній акцент в англійській мові для американців був мов грудочка цукру в гіркуватій каві, яку вони пили разом зі мною.

А через рік у мене появилася "кара" золотого кольору, за яку я віддала увесь свій золотий запас, повіривши продавцеві, що 11 літній Бюік, з кавовою обшивкою на кріслах, може сам їхати. І коли, перед тим, як його завести, я підіймала копот, заливаючи тормозну рідину, яка витікала по дорозі через дірочку у якійсь там гафрованій трубі, чула за собою здивовані вигуки перехожих- єще нє відзєл механіка в спудніце! У нашій маленькій спільноті емігрантів 90 их- це була перша автівка, на задніх кріслах якої поміщалося часом семеро людей. Золоті часи в золотій автівці.

Марія Климчак

23 views0 comments