Search

Світлій пам’яті др. Петра Поповича присвячується 05.10.1922-30.07.2020

Updated: Aug 8, 2020




Відійшов у засвіти український патріот, лікар-ветеринар Петро Попович.Відлетів з журавлями, улюбленими птахами. Вони несподівано з’явилися, кружляли над хатою, прощалися з рідними, летіли низько над дорогами, якими судилося 98 років ходити, їздити, поспішати лікарю ветеринарної медицини Петрові Поповичу. Працював до 95!!! років. “Якби не ноги, що не хочуть слухатися, ходив би далі до роботи,”- казав старенький ветеринар.

Коли я вперше зайшла у приміщення ветклініки, яке нагадувало хату, збудовану на початку 20-го століття, мене зустрів голуб.




Так-так, голуб з перебитим крилом, який з нудьги розгулював у приймальному покої, а коли заходили пацієнти, ховався за дверима свого рятівника. Усі ми, хто позаводили собі чотирилапих друзів, приятелювали з “нашим лікарем звіряток”, доктором Поповичем. Сама клініка нагадувала кадри з фільму – старі, але цікаві плакати, які можна зустріти в архівах, вінтажні меблі, справжнє арт-деко, лікар у білому халаті, в окулярах і доброю усмішкою на обличчі. Мало-хто був посвячений у особисте життя ветеринара, навіть не здогадувався, що спілкується з учнем митрополита Андрея Шептицького. Як згадував сам, що ще будучи семінаристом, “мав привілегію сидіти біля ніг митрополита і слухати його повчання”. Ці миті були його великим щастям. Відійшов на зустріч з учителем 30 липня 2020, на 155 роковини від дня народження митрополита Андрея.


Петро Поповович народився 5 жовиня 1922 року у маленькому галицькому селі Ракобовти. Батьки Олекса і Марія були господарі, мали поле, пасіку, тримали корови, кози, різну домашню птицю. З дитинства хлопцеві довелося стати пастушком, навчитися усьому, як це було прийнято у наших родинах. Улюбленим заняттям стало виготовлення свічок з воску, які щонеділі відносив до місцевої церкви.

Це був час, коли церковне життя набувало нових рис розвитку. Митрополит Андрей Шептицький розпочав створення молодіжних християнських організацій на теренах Галицької Митрополії. У1933 р. Митрополит звернувся до української молоді зі своїм пастирським посланням, в якому закликав до вірності Христові.

Дванадцятилітній Петрусь стає семінаристом. На його шкільній формі логотип “XP”. Дідо з бабою Юліан і Агафія Гавлюки купують до церкви дзін, на якому вигравірувано “Петро”, ім’я дорогого внука.


Друга світова війна змінила майбутнє, про яке мріялося. Петра Поповича, як і багатьох українців, чекало чимало випробовувань. Про пережите можна писати цілі книги: рятувався втечею від російських окупантів, скитався під німецьким небом, бачив війну з тисячами біженців, серед яких був сам. Табори переміщених осіб ставали тимчасовим домом. У Мюнхені вступає до університету на ветеринарний факультет, розуміючи, що відповідальне становище особистого життя має освіта.

У 1950 році він вперше побачив статую Свободи. Еліс Айленд (Ellis Island) став початком його американської саги.

Попереду загадкове місто Чикаго, де він проживе своїх 70 років. У 1952 назавжди поєднав долю з Іреною Шумей, проживши разом 56 років. Виховили трьох дітей Діану, Богданну, Александра, тішилися онуками. А їх у діда з бабою аж восьмеро: Марта, Юрій, Мирон, Мая, Тео, Софія, Таля, Каріна. У такій родині знаходили притулок песики і котики, птахи, завжди було весело. До останніх днів поруч з дідусем був песик Зоро та співуча канарка.


Петро Попович на початку 1960-го року розпочав практику в Summit Animal Hospital, а з 1967-ого до 2017-го року - у власній клініці West Side Animal Hospital в Чикаго.

Відданість роботі пояснювалася постійною відсутністю батька вдома. Він повертався тоді, коли діти вже спали, а розпочинав свій робочий день разом з сонцем. У родині знали, що у тата відповідальна і дуже потрібна робота. Його пацієнти усі - від маленьких хом’ячків, папугаїв, котів і собак до корів, коней і навіть слонів. До кожного знаходив мову, був готовим їхати на виклик щохвилини.

Петро Попович - почесний член товариства “Great Dane Society”, належав до організації ветеринарів “Chicago Kennel Club”. Завжди з охотою оглядав службових собак місцевих поліцейських дільниць. До його порад прислухалися колеги з Українського товариства ветеринарів, куди він також належав. За довголітню працю нагороджений пошаною і любов’ю клієнтів, які насправді стали родиною: телефонували, бажали міцного здоров’я.

На сумну вістку у мережі фейсбуку відгукнувся др.Віктор Остапчук, син др. Петра Остапчука, який пліч-о-пліч працював з др. Поповичем. Тепер обидва ветеринарі знову разом на небесних дорогах. Доки пам'ятаємо про батьків, вони живі.





" У 1967 мій батько др. Петро Остапчук (1915-1994) і др. Петро Попович вступили в спілку, купивши West Side Animal Hospital на 5837 W. Chicago Ave. від др. Володимира Соколовського. Працювали разом до початку 90-их. Спілка була дуже успішна. Др. Соколовський був відомим ветеринаром, славився складними операціями. Від нього успадкували велику клієнтелю (і такі знаменитності як гокеїсти Bobby і Dennis Hull були тут часто з своїми підопічними). Обидва доктори були дуже витривалими, адже шпиталь працював з 7:00 ранку до 20:00 вечора і ця робота майже весь час на ногах. Др Попович також був дуже вмілим хіругом. Був вельми спостерегливим та мав знамениту пам'ять. Нічого не можна було сховати від його уваги ( відчув "на своїй шкурі", бо будучи в середній школі, літом підробляв у них в шпиталі). Др. Попович переважно брав на себе нічні виклики, тому що любив пригоди, а після emergency call, бував серед ночі в ресторані, де поліція під час перерви пила каву. Добре знався з місцевими поліцянтами та детективами. Мені не раз казав, що трохи розминувся з фахом, бо був би дійсно ідеальним детективом! Був дуже контакний, вмів з будь-ким підтримати розмову, мав хороше почуття гумору та любив жартувати. Тому що я був весь в науці, мене прозвав "Genius" (трохи кпинливо але не злостливо). В основному тим словом до мене звертався; а мого батька, інтелектуала, який розминувся з філософією та літературознавством, виключно називав "Професором", а батько його "Шефом". Його вмілість та енергія мали позитивний вплив і на нашу сім’ю, тому що мій батько в Міннесоті займався великою худобою, а переїзд до Чикаго на ветернарію з малими тваринами було практично новим фахом. Він багато навчився від Петра Поповича. Вічная пам’ять, нехай з Богом спочиває!" -р. Віктор Остапчук ( Торонто, Канада).



Петро Попович жив з Україною в серці. Був активним будівничим греко-католицької церкви св. Йосифа у Чикаго, лідером парафії, правою рукою пароха Шарія. Глибоко-віруючий, щонеділі, стояв у першому ряді, молився за родину, громаду і країну. Вечорами, як випадала нагода, вмикав старенький радіоприймач і слухав українські радіопрограми – “Українська Вечірня Трибуна” та “Українська Хвиля”.

Найбільшою радістю його життя було повернення в Україну в 1990-ому році. Через 50 років він зміг обійняти свою сестру Олену, племінників Іру та Ігора, познайомив родину з своєю дружиною. У 2003 побував в Україні ще раз з сином Александром.

У 2008 році не стало дружини. Батько не залишився поза увагою дітей. Дочка Діана кожного тижня, долаючи сотню кілометрів з Медісона до Чикаго, приїзджала, піклувалася, згодом забрала батька до себе. Др. Попович любив спілкування, часто говорив по телефону з приятелями Михайлом і Талею Банахами, Анною Князь, Оленою Харкевич.

30 липня 2020 року у м. Медісон (штат Вісконсин) , над хатою дочки Діани кружляли журавлі. “Вони прилетіли, щоб забрати його з собою. Він часто співав пісню “Чуєш брате, мій”, - розповіла Діана.

Згадаймо у молитві Петра Поповича, українського патріота, доброго лікаря, батька, дідуся.

Родині приносимо наші щирі співчуття. Вічная пам’ять.

Марія Климчак,

Радіо Українська Хвиля, Чикаго.

138 views0 comments
 

Subscribe Form

©2020 by UkrainianAmerica. Proudly created with Wix.com