Сьогодні Воздвиження Чесного Хреста. Це християнське свято асоціюється у моїй пам'яті з празниковим дитинством. О, як я любила з дідом ходити на празники по сусідніх селах. У мого діда- що не хата, то родина. Він знав усіх і його усі знали, ласкаво кличучи Федьком. Тож усі празники були нашими. Також це свято пахне зіллям, яке насадили вітри на березі Мічігану. Це пригадка про те, що по городах і на сільському цвинтарі в Україні починаєо цвісти фіолетове, або як казали мої баба, “фіявкове”, зимове зілля.
Ним моя тітка (“цьоці”) Зося (Софія) прибирала в хаті образи, а кузинка Ганя робила букети на тетрапод , про що з гордістю шепотіла на вухо моїй мамі під час празникової відправи. На “Чесного Хреста” щороку їхалося до Підгородищ на празник. У село, притулене до північних стоків Гологір, йшлося через луг,припорошений першою ранковою памороззю. До нас приєднувалися такі ж “празникові”: чоловічі голоси розбивали тишу розмовою про те, який то файний празник був іще “тамтого року”, і як то було за цісаря і за Польщі. Жінки ж, ясна річ, пам’ятали про смак жовтого росолу і медівника тої господині, що припрошувала “бодай покушіти з кожного полумиска по-трошки”. Я не могла дочекатися співу многолітствіє, що означало для мене тоді завершення найдовшого в світі Богоcлуження.
Усі діти висипалися на подвір’я, яке пахло паленим цукром. Від тата діставалося 20 копійок на “кугутика на патичку” і“фарбований хрестик”– смаколики дитинства, і ще кілька 20-и копійкових монеток давали дідо, щоби подати “бідним калікам”. А далі була тепла і святкова хата моєї цьоці, старшої татової сестри, повні любові очі,моїх двоюрідних, набагато від мене старших, сестри і двох братів. До львівських гостей казалося “наші пани”: цьоця Ганя,вуйко Стефан, стрий Михайло, хресна Текля, мої батьки. Господар, вуйко Іван, неодмінно частував всіх вишневою наливкою. А як сонце повертало за Камулію (гора між с. Романовим і Підгородищами, 473 м.), на порозі появлялися дівчата “з пушкою”. Гості витягували по рублеві “на Боже і Чесного Хреста”.
Додому ніхто не поспішав, бо на другий день був ще “попразен”. Я засинала у співі альтів, тенорів і басів. Хата пахла свіжим вапном, печеним хлібом та фіолетово-синявим зіллям з жовими серединками. Пам’ять про тих, хто у засвітах,є родинною святістю на котрій тримається людський рід.Дорога до рідних, близьких і знайомих розгублено біжить поперед нами, постійно вперед і ми не встигаємо віднайти їх, як і себе самих. Над головою захмарений популудень вересня, з підгородиським празником, що залишився на мапі мого серця. Тепер мої перекази про пережите видаються казкою. Але я ній жила і вона була справжньою.
Марія Климчак, із власних спогадів - Це було так давно.