ВІДНАЙДЕНІ РУКОПИСИ УКРАЇНСЬКОГО ДІАСПОРНОГО ПОЕТА.
Творчість українського поета Матвія Костишина маловідома і практично не досліджена. Він народився 10 серпня 1888 р. в с. Дегова на Рогатинщині (Україна), помер 16 лютого 1976 р. в м. Линбрук (США). У Альманасі Українського Народного Союзу за 1936 р. про нього сказано: «... відкликується на всяку національну подію, на всяке національне свято. Це наче офіційний поет української іміґрації.»
Газета “Свобода” помістила на своїх шпальтах понад 200 віршів, написаних Матвієм Костишиним у різні роки, як відгомін на події в Україні і не тільки. Його звернення до читача неодноразово дукували діаспорні видання. Він був першим поетом і одним із свідомих свого призначення громадських діячів, працюючи 43 роки секретарем 160 відділу Українського Народного Союзу. Перед Першою світовою війною виїхав з України спочатку до Канади, потім до Америки. Тут одружився з Теклею Станичою-Лисою, емігранткою з Галичини (село Дуліби, Львівщина). Разом виховували чотирьох дітей: Марію, Ольгу, Володимира і Богдана.
Ось таку скромну інформацію про поета можна зачерпнути із залишених у пресі згадок. Осмислити якими дорогами торовано творчість народного поета Матвія Костишина допоможуть три томи авторських рукописів, які зберігаються в Українському Національному Музеї в Чикаго. Відшукати їх, відкрити, перечитати і зробити крок до повернення в історію української літератури імені ще одного сина України, спонукав лист в електронній скриньці від онуки поета Діани Костишин з Індіанаполіса.
На першу відповідь про віднайдені дідові твори, вона приїхала до музею. Згодом надійшов лист із містечка Шарлот, що у штаті Нью-Йорк від сина Богдана. Др. Богдан Костишин у свої 86 років був по-особливому щасливим від того, що пошуки батькових рукописів, які велися ним від 1976 року, увінчані успіхом.
Родина мріє видати поезію Матвія Костишина окремою книжкою. Цікавим є і те, що лист від сина у справі передруку рукописів надійшов 10 серпня, у день 125-ліття від дня народження Матвія Костишина. “ Усе своє життя мій батько важко працював, він був столяром. Зранку до вечора за роботою, щоби нас усіх утримати, а вечорами писав поезію. З дитинства я слухав його вірші, легенди, усі вони були про Україну. І вечорами він записував своїм гарним почерком написані ним вірші у грубі зошити, і так рік за роком...”.
Насправді каліграфії і старанності поета Костишина можуть позаздрити найзнаменитіші. Своїм чистим внутішнім світом він вірив в поезію високу, переспівуючи вірші Тараса Шевченка і звертаючись до нього у вірші над “Могилою Тараса”, написаному у 1935 році:
Чи божки сучасні не так володіють,
Що голодом морять, тюрмою сліплять,
А раби про волю думати не сміють –
Над ними прибили червону печать.
Поет відчував спорідненість з Тарасом Шевченком у тому, що до обох доля не була аж надто прихильною: раннє сирітство, дитинство у наймах, молоді роки на чужині...і вічна любов до матері- України.
Шуми луже-друже, гуляй вітре в полі,
Хай хвилі гарцюють по бистрій воді;
Гей, бравий козаче, шукай щастя-долі,
Щоб марно не щезли літа молоді ( “Відвага поборе”, 1935 р.)
Творчість, уміщена у трьох великих зошитах включає народні переспіви на різні історичні події, громадянську та патріотичну лірику, сатиру та гумор. Є вірші-посвята дітям, дружині, відомим особам та Українському Народному Союзові. Авторові вдалося у віршованій формі відтворити психологічний портрет українського емігранта. Тому віримо, що з появою збірки творів забутого поета, над його творчістю працюватимуть історики і літератори, відчитуючи у нехитрих римах життя у всіх його проявах. Ще у 1921 році, залишаючи Канаду, Матвій Костишин написав:
Прощай чужий краю, опікуне наш.
Зближається хвиля, покинути час.
Бо недоля гонить за щастям шукати,
на которому боці не хоче сказати.
Дирекція Українського Національного Музею в Чикаго з розумінням віднеслася до прохання родини провести роботу над впорядкуванням архіву поета з виданням першої збірки віршів, написаних від 1919 до 1976 року. Він вірив, що його ”Недоспівана пісня”(1961) буде почута Україною:
Думо, пісне безталанна, голубонько сизокрила,
Нишком блудиш по чужині, не згасає твоя сила.
Рвешся пташкою з вітрами до старенької хатини,
Поглянути, розпитати про доленьку України.
У некролозі, поміщеному газеті Свобода, пр. Дмитро Штогрин назвав Матвія Костишина трубадуром американської України, “який увіковічнив життя та долю і недолю, дійсність і прагнення своїх земляків у Новому Світі. Св.п. Матвій Костишин, довголітній член Українського Народного Союзу та довгі роки співробітник „Свободи" і до кінця свого життя почесний член її редакцїї.У своїй творчості Матвій Kocтишин був послідовником Сави Чернецького, поета української іміграції 1900-их років і так же само, як Чернзцьккй, жив і працював і в Канаді і в ЗСА, друкуючи свої вірші в канадських й американських українських газетах. М. Костишина можна зарахувати до гурту таких іміґраційних українських поетів 1920-их років, тобто післявоєнного періоду ”.
Онука, Діана Костишин здійснила дідову мрію. Вона кілька разів з родиною приїздила до музею. Ми разом читали поезію, так як головним завданням було дізнатися про що писав Матвій Костишин. Ні вона, ні її батьки не розмовляють українською, тому можу себе вважпти першим перекладачем поетичних зошитів. Можливо наші розмови спонукали Діану восени, 2017 року, поїхати в Україну, побувати у селах, звідки її коріння..А ще дуже хотілося їй віднайти фахівця, який би дав оцінку творчості одного з перших емігрантів Української Америки. Куди б вона не заходила, з гордістю ділилася спадщиною - трьома зошитами з перенесеними в електронний вигляд, а там найбільше багатство - понад 500 поезій.У Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків із діаспорою у Львові відбулася зустріч із Діаною Костишин. Відомий поет та громадський діяч Ігор Калинець після прочитання одного зошита, зазначив, “що твори Матвія Костишина більш розлогі, так як тяжів до епічного стилю, поезія здебільшого для домашнього вжитку, нефахова. Але мова дуже добра, незасмічена. А особливу увагу всі звертають на дивовижно каліграфічний почерк”.
Сподіваюся, що прийде час, і хтось проаналізує епос поета з народу.
Для мене, як філолога, Матвій Костишин залишив любов до Української Америки, про яку треба писати і познайомив з американською онукою Діаною Костишин, яка назвала мене своєю сестрою.
Марія Климчак, дослідниця історії Української Америки