Сторінками минулого віє у сховищі фондів Українського Національного Музею в Чикаґо. Мою увагу привернув портрет сивого старенького чоловіка. Якась особлива сила випромінювала з його очей. Хто такий Андрій-Агапій Гончаренко? –запитувала себе, прочитавши підпис під портретом Василя Петрука, що у 1956-ому році музей прийняв до своїх фондів. Відкриваємо для Вас імена людей, історія життя яких мала б стати основою головної книжки української еміграції.
...Коли у 1914 році почалася перша світова війна, отець Гончаренко тішив себе надією: ” Тепер вже не вмру, поки не буде мій народ вільний. Може моє тіло старе, однак дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати по-свойому, та й в церкві будемо співати по українськи. Московський прапор скинемо, а на його місце поставимо жовтоблакитний. Я ще не старий їхати на кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне, на добро людям, вічну правду й волю.”
На мить перенесемося на початок ХХ століття до Сан-Франциско...Добрий пастор завжди приймав у своїй хаті гостей, українських емігрантів.Одна з таких гостин, що відбулася в 1910 році та описана Теклею Денис, викликає велику симпатію до господаря:
“В паркані фіртка, а на ній видніється напис великими літерами червоною фарбою “Україна”, в мене серце так і забилося: Україна в Каліфорнії!, – а хтось зауважив: ”А на Україні Московщина…”І тут бачимо домик, а над самими дверима напис синьо-жовтими літерами “Свобода”. Від зворушення мені в очах стали сльози.
Нас привітав пес Брисько, а потім вийшов з хати старець середнього росту з ціпком в руках, в козацькій шапці на голові. На його похиллені плечі спадало сріблисте волосся, наче пелюстки відцвилого дерева. Його, глибоко в голову запалі очі, виявляли велику доброту. З-під сивої бороди і вусів добродушно всміхалися в розмові його зморщені уста.
Тут мимоволі майнула думка: ”Чому така неправда на світі? Чому найкращі сини України розпорошені по світі, по закутках чужих земель, а на своїй рідній – годуються зайди?”…
Ми розмовляли на дворі під деревом. Альбіна (дружина) поставила чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив перед нами. Коли вже все було готове, він сказав, що треба помолитися по-нашому, по-українськи. Ми глянули один на одного, встали і заспівали “Ще не вмерла Україна”. Піднявся й старенький Гончаренко, зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв сиве волосся. Коли він стояв, спершився на ціпок, – по його обличчі покотилися великі перли-сльози, які він обтирав полою своєї сукмани. “Земляки мої”,-промовив Гончаренко,- “я був з вами один момент в Україні”…Після чаю повів нас показати своє господарство. Перед хатою росла велика сосна, яку він тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що це наша українська вишня. “Таких тут нема: вишня і сосна – це емігранти.” Потім ми підійшли до потоку: “Тут моя святиня, – пояснив він, показуючи палицею на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері Божої і Хрест, – тут я вінчаю молодих, хрещу діточок і хвалю Всевишнього”. (мову оригіналу збережено, Календар Український Голос, 1948р, Канада)
Отець Андрій-Агапій Гончаренко прибув до берегів землі Вашингтона у 1865-ому році.
“Земляки мої, родаки мої на чужині! Кохайтеся, братайтеся! Подивіться, в якому благу і добрі живуть другі люди волохи, французи, німці. Чому би й нам в братерстві не жити!”
Ці слова є особливо актуальними сьогодні. Він був першим серед емігрантів русинів і малоросів, галичан та лемків, що назвав себе українцем.
До приїзду в Америку серед кола його прятелів були Тарас Шевченко, Микола Куліш, Михайло Драгоманов, російські революціонери Герцен та Бакунін, італійські патріоти Мацціні та Гарібальді. Поліглот, знавець історії та культури Близького Сходу, отець Агапій розпочав свій американський ранок служінням у грецькій православній церкві. Тут він відкрив школу, де навчав грецької мови. Він підкорював Бостон, місто, що прихистило 32 річного мандрівника з України, політичного емігранта. Це про нього американський журналіст Джордж Дейніс напише в „Oakland Tribune“ у березні 1913 p. - „Утік від царської тиранії“ ( „Fled to Escape Czar’s Tyranny“).
Народився Андрій Гончаренко (Андрій Гумницький) 19 серпня 1832 року на Київщині в родині священика. Закінчивши семінарію у 1853 році, стає ченцем Київської Печерської Лаври і від того часу носить ім’я Агапія. Приглянувшись до нового ченця, митрополит Філарет взяв його працювати секретарем у канцелярії. Ця праця дала нагоду вивчити управління православної церкви зсередини та вплинула на формування його настроїв, глибоко-національного світогляду. Агапій знайомиться з Кулішем та Драгомановим, близькими по духу стають для нього вірші Тараса Шевченка. У 1857 році Агапія призначають священиком церкви при російському посольстві в Атенах. Будучи вродженим лінгвістом, він крім грецької, опанував мови східних народів. Співпраця з російськими емігрантськими “Колоколом” і “Полярной Звездой”, що виходили в Лондоні, спричинила його арешт. Згідно російської традиції, запрошеного послом гостя, під час обіду на пароплаві “Русалка”, арштують 16 лютого 1860 року з наказом негайного повернення в Росію. На щастя друзі зуміли викрасти Агапія і вже 4 березня переправити в Лондон, де він затримався на півтора року. За той час Агапій Гончаренко відвідав Туреччину, побував на Атенській горі, де в одному з монастирів відшукав свого дядька, Дмитра Богуна. Він бачив Єрусалим, і Ливанські гори, чудом врятувався в Єгипті, де на нього роcійська розвідка влаштувала замах. А далі – із грецького порту Смирни відпливає 18 жовтня 1864 року і новий 1865 рік зустрічає в Америці першою, відслуженою в Нью-Йорку православною літургією. За протекцією грецького консула Димитрія Ботассі, отець Агапій служить в грецькій церкві, стає одним із перекладачів Святого Письма на арабську мову, видану Біблійним Товариством Нью-Йорка, бере участь у створенні Грецької православної Церкви в Новому Орлеані... У березні 1867, Гончаренко був свідком “угоди тисячоліття” - Росія продала Аляску. Олександр II отримав своїх 7,2 мільйона доларів, а о. Агапій - омріяну друкарню з кирилицею на новій землі.
Через рік, 1 березня 1868 року у Сан-Франциско вийшло перше число англійсько-російського тижневика ““The Alaska Herald” за редакцією А. Гончаренка.
Від 1868 до 1874 року друкувався додаток українською мовою під назвою “Свобода” з редакторською колонкою проти консервативності російського православ’я, з критикою російської політики, з віршами Тараса Шевченка і матеріалами про славу часів козаччини. Минає ще чотири роки і Агапій Гончаренко продає часопис американцеві Генрі Джорджеві. Зароблені гроші віддав на потреби друкарні Бенкрофт у Сан-Франциско, Конгресовій бібліотеці та інститутові смітсоніян у Вашингтоні. Разом з дужиною Альбіною Цітті, італійкою за походженням, поселилися на хуторі "Україна", в п’яти милях від містечка Гейвардс. На листах о. Агапія Гончаренка цікава і незвична для Америки адреса - Україна, Каліфорнія — Гейвардська пошта...
15 травня 1999 p. Українська громада з ініціятиви дослідника Федора Луціва, автора книжок про о. Агапія, відкрила Державний заповідник „Україна”. Він знаходиться на території хутора, де А. Гончаренко прожив від 1873 до дня свого відходу у вічне плавання 7 травня 1916 року. Agapius“ та „Alvino” - надписи на двох хрестах, на місці вічного спочинку подружжя Гончаренків, таких далеких і близьких нам Людей української Америки.