top of page
Search

Чикаго з українським шиком


Уміння гарно вдягатися і з користю для себе провести час – це мистецтво, яке притаманне українцям Чикаго. Емігранти вчилися жити з шиком, прикладаючи при цьому багато зусиль. Через світлини і газетні оголошення розкривається характер громади, її зовнішність, манера провадити бізнес, американізуватися в побуті та навіть одягатися. Частенько ці, на перший погляд, дрібниці спонукають подивитися іншими очами в дзеркало наших попередників. Їм було далеко непросто, але вони доказали собі і Америці, що мелодійний акцент при розмові з працедавцем підкреслював їх унікальність. У прізвищі та імені закодовано ідентифікаційний знак. Ним позначено рід діяльності предків. Кравець, Коваль, Кухаренко жили у доброму сусідстві з Тейлорами, Смітами, Куками, разом працювали, будували кар’єру у сфері торгівлі та побуту. Сьогодні наша мандрівка проляже вулицями Чикаго, де “ремісничі цехи” освоювалися українцями на початку ХХ століття.


Нова країна на полотні з голкою, ниткою і наперстком була прихильною до кравців і шевців. Практики виготовлення домотканного полотна та одягу вручну нам не позичати. Шум перших швейних машин на “закладеній робітні” з пошиття чоловічого та жіночого одягу підвищував увагу з боку клієнтів, що у свою чергу ставило вимоги до виробника і його кваліфікації. Петро Мотало, подолянин, разом із своїм спільником Литвином в 1908 році на вул. Огайо і Бікердайк відкрили фабрику з пошиття верхнього жіночого та чоловічого одягу. За сучасними мірками, майстерню, у якій працювало 15 кравчинь та кравців.Одяг доставляли у крамниці міста. Петро Мотало несподівано помер у 1918 році, так само несподівано закрилася майстерня.



Робітники влаштовувалися на інші фірми, де заробітки були вищими. Період між 1917 -1920 роками позначено відкриттям кравецьких майстрень, де шили чоловічий одяг на замовлення. Відомими закрійниками і дизайнерами були Іван Риза, Тома Костів, Тарновський і Теодор Дутчак. Згодом майстри вищої кваліфікації Дмитро Кривий та Михайло Полак отримали пропозиції перейти в американські фірми. Дмитро Кривий усе життя шив одяг для мілліонерів на фірмі Hart Schaffner Marx.


Підприємницький хист мав о. Микола Струтинський, парох церви св. Миколая. Разом з др. Володимиром Сіменовичем у 1914 році на вул Чикаго (блок між Роквел і Ваштенав), відкрили хімчистку – Юнік Клінерс, початковий капітал якої становив $20.000. Бізнес безпрограшний! Власники придбали крім техніки, кілька возів, щоб збирати по домах і крамницях одяг. Понад 20 українців- прасувальники, прачки, механіки, були задіяні у цій фірмі. У 1920 році її відкупили американці.




Самі оголошення викликають особливу симпатію, коли читаєш їх мовою оригіналу:

" Поважні Громадяне! Отим маємо честь повідомити вам, що при 2502 В. Шикаго Евню провадимо кравецький шап, де на горі працює 50 людей, а на долі находиться склад. Робимо убраня на замовленя! ...маємо на складі найбільший вибір семплів, позаяк ми сконцентровані з чотирма фабриками сукна. У нас кожний найде свій смак і задовольнить себе. Хто замовить у нас убраннє, отримає одну пару сподень зовсім даром, без різниці який дорогий сут купує. Даром штани будемо роздавати через місяць квітень, тому спішіться з замовленням"(газета "Січ", Чикаго, 1922).


Якщо ми одягаємося зі смаком, то відповідно, тратимося на “фризиєрню і голярню” (тепер перукарня). У 1915 році Теодор Кликун мав голярню на Чикаго і Кедзі, в 20-их роках пани голилися і стриглися у “сальонах” Опиханого, Волковецького і Колісника.

“Сальон фризиєрства пані Доманчук (дружини Стефана)” -надавав послуги клієнткам від 1920 до 1940 року. Знаходився на Вуд і Чикаго. Інша бізнес-леді – п-ні Барабаш зуміла втримати свій бюті-сальон від 1922 до 1954 року на Чикаго і Оклей.




Дальше займемося шопінгом! І як не купити капелюха у сальоні Анни Барабаш, коли в її оголошенні - щирий український клич: “Не давайте заробити воргам!”

Насправді, у капелюсі я відчуваю себе впевненішою. Залишилося до повного щастя придбати засоби невидимі, але відчутні – парфуми. Таку розкіш продає "одинокий" аптекар Михайло Швець.





Як тиснут нові мешти, перевзуйтеся в кросівки! Зупинимося, щоб надибати щось недороге, “за поміркованими цінами” на "українськім складі черевиків" Йосифа Лоханського за адресою 2320 Вест Чикаго ав. Під "черевиками" розуміється різноманітне взуття - для дорослих і малих.



Знаходився цей склад поруч з кінотеатром “Оклей”, який, на жаль, згорів в 50 ому, забравши з собою життя влвсника складу. Бізнесмен працював сам, кожного дня від часу відкриття - 1925 рік, аж до останнього дня - 25 років. Продажем взуття займалися Антін Кохановський та пан Сенчук. Хоч кращими крамницями володіли сусіди - німці та італійці, які до тепер залишили за собою марку продавати якісне і зручне взуття, українці підтримували своїх!!!




У великих вітринах мебельного салону на Чикаго ав в українській околиці майже 100 років змінювалися декорації. Засновував "склад" Михайло Петрів, а далі бізнесом займалися сини. У західній частині міста більш як пів-століття, аж до 1970 року працював склад з меблями Стефана Заплатинського. Якщо ж клієнт хотів замовити столик з кріслами до кухні, то до його послуг столярні майстерні п. Прийми (1918-1931) та Теодора Цєнкіша (1918-1951).



Уявити українське село у Чикаго без крамниці з фарбою в 1912 – аж ніяк! Іван Шмигельський на Вестерн і Супіріор продавав фарбу та кухонне устаткування. Подібну крамницю відкрив в 1919 році на вул Ірі та Оклей Й. Канюк, закрився 1934. Також на Чикаго ав., народжені в США, молоді бізнесмени Коваль і Вайт склали конкуренцію старому емігрантові Рурці, який в 1922 році змушений був оголосити банкротство. "Купуйту у тих, котрі у вас купують! " - П. Кворка і син розгорнули широку рекламну кампанію з роздрібної торгівлі і в 1922 обидва їздили по місту власними автами.


Чи були у Чикаго українці ділерами? Так, були і є. Але першого варто згадати - Іван Марущак, влвсник ділерської Pontiac. Зумів вигідно продати бізнес в 1929 ому, перед великою депресією Іванові Багрієві. У свою чергу Багрій працював аж до 1960 ого, дбаючи про те, щоб наші люди їздили з шиком. Успішними були у Чикаго брати Пилати, продавали "ДіСото" і "Ремблери" до 1970 го. І звичайно своїх залізних коней напували на автозаправках, власниками яких були емігранти, з українськими іменами і прізвищами: Іван Барущак (1927-1932), Степан Куропась (1928-1970), діти емігрантів, народжені в США -Микола Четвінський (1940-1950), Кузьма і Куньо (1943-1958).

Маленькі історії про життя тих, хто вірили у свою мрію.

Сподіваюся, ви не втомилися ходити зі мною вулицями нашого українського Чикаго. Попереду нові екскурсії.

960 views0 comments

Comentários


Post: Blog2_Post
bottom of page