Перечитую, пожовклі від часу сторінки часописів. Газета "Америка" (ч. 153, 16 VIII,1954) помістила статтю під заголовком "Народини Українського Музею- Архіву", автор якої подає думки першого архівара та бібліотекаря музею Олекси Ганкевича: "Діти наших давніх емігрантів часто не знають мови своїх батьків, нераз викидають те, що залишилося по їхніх батьках на смітник. Організації існують і завмирають, їхня документація може пропасти. Шикаго колись було найбільш культурним центром Українства в Америці. Зокрема гетьманська "Січ" була сильна і велика організація. Вона проробила велику роботу. Багато матеріалів дав др. Іван Смук. З цієї збірки ми і почали."
Якою ж цікавою виявився людиною Олекса Ганкевич. Його слідами ступати легко. Усе, що ним зібрано і закаталоговано, сьогодні є безцінною спадщиною української еміграції. Пластун-сеньйор пластового куреня "Червона Калина" за перших півроку праці волонтером вписав понад 5,000 інвентарних чисел до книжки-каталогу.
Багато про свого батька розповідав Ярослав Ганкевич, який очолював Український Національний Музей в Чикаго. Ще більше про долю однієї людини, яка народилася за Австрії, була свідком проголошення Західно-Української Народної Республіки, окупації поляками, совітами і німцями розкаже архів з документами ...Дорога на захід і берег землі США, де він, Олекса Ганкевич, стає одним із засновників Українського Національного Музею в Чикаго.
Одного дня я натрапила на кілька сторінок власноручно писаного особистого щоденника Олекси Ганкевича. За дозволом родини, Моя Українська Америка наповнюється неймовірним матеріалом, який друкується вперше, як і документами з штемпелями різних країн... Дороги іншої не треба! Вона завжди була українською.
Олекса Ганкевич:31 липня 1963 року.
Саме цього дня і цього року починаю списувати по роках мій життєвий шлях: Де я був? Що робив? Чим жив на протязі мого життя? Мені все одно (обоятно), чи хтось з родини захоче колись це прочитати, чи ні. Починаю писати, на коліні, перед початком праці кожного дня...
Насправді я дуже мало знаю про молоді літа моїх родичів, лише час до часу згадувалися поодинокі фрагменти. Цікаво що і я згадую одне і те саме із свого життя тепер. Можливо саме тому вирішив тепер собі все пригадати і записати.
Вже сьогодні не одна річ може видатися “дурною” і маловажною, але саме цим колись жив, переймався, а колись це усе разом узяте, становило зміст мого життя. Чи буду мати терпиливість до кінця дотягнути цю писанину?, покаже час.
13 лютого 1906 р. до осені 1909 р.
Я, Олекса Ганкевич, народився, як другий син, отця Ізодора Ганкевича (1877-1950) і Марії з Соневицьких (1882-1942) у Снятині, де мій батько був катехитом. Я добре пам’ятаю хату, у якій ми мешкали, подвір’я, церкву, дорогу до склепу, якою я багато разів переходив зі служницею, яка брала мене на закупи. Пригадую двох хлопців, з якими я бавився – Сильвестра та Геня, який завше був засмарканим, а передусім старшого чоловіка, дурного Грабовського, якого я страшенно боявся. А ще жив у нас їжак, якого я годував молоком. Оце здається і все, що запам’ятав я із своїх перших трьох з половиною років життя.
Восени 1909 року мій батько дістав парафію у селі Дзвиняч, повіт Заліщики. Пригадується мені переїзд. Ми їхали возом, переладованим різними речами. День був погідним, довкола на полях стояли копиці зібраного збіжжя. Я цілу дорогу цікавився псом-ямником (мисливський пес) Міртусьом, який біг за фірою і я боявся, щоби він не загубився.
1909-1914 роки.
Ці роки найменше залишилися у моїй пам’яті. Пригадую, що директором школи був Рудакевич, мав він трьох дітей, з яких наймолодша донька в тім часі померла, а за двома старшими я стало запитував, але ніколи їх більше не зустрів. У 1912 році я пішов до школи. Директором був на той час поляк Менкарський, греко-католик. Учителі сходилися до моїх родичів на розмови, де-коли грали в карти. Мене вчила вчителька Бориківна, українка. Пізніше вона вийшла заміж за вчителя Клима Стефанова, якого напевно дуже любила, бо як розповідали, що вона всю війну 1918-1920 років за ним проїздила.
Другу клясу народної школи я закінчив у 1914 році. Цілком добре пригадую, як вибухнула війна (1-а світова). Я бачив перші стежі московських військ. Це були черкеські вояки. Моя мама з малими дітьми ховалися до півниці. Тут також сиділи з ними жінки-сусідки.
Я ж із своїм старшим братом Нестером приносили їм вісті, а саме скільки москалів переїхало, як були вбрані і навіть переказували про що вони поміж собою говорили.
Потім, як прийшла московська армія, ми із моїми ровесниками приглядалися що вони роблять, слухав, як вони говорять і мало що розумів. Залюбки приглядався їх роботі від рана до вечора – як чистили зброю, йшли на обід, як молилися. А як стояла кавалерія, то були донські козаки, я шукав нагоди, щоби сісти на коня. Особливо любили ми бушувати по тих місцях, де стояли полки. Коли військо змінювалося, ми шукали чи вояки не згубили яких речей там, де вони спали. Ножики, пляшки, бляшанки на воду, кулі, багнети ставали нашими трофеями.
1915-1916 роки.
В травні 1915 року мої родичі вирішили провідати разом з нами, дітьми, родину моєї мами – о. Нестора і Розалії з Кисілевських-Соневицьких. Вони проживали в селі Івано Борщівського повіту. Мене та моїх молодших братів Влотка і Степана батьки вирішили на пару тижнів залишити у бабці з дідусем. Тим часом, коли родичі повернулися у Дзвиняч, позиція фронту пересунулася у такий спосіб, що ми опинилися під москалями, а наші батьки і Дзвиняч під австрійцями. Бойова лінія проходила між селами Дзвиняч та Дуплиськами. Ця лінія на 13 місяців розділила нас із нашими батьками. Дідова хата стала нашою. Крім баби і діда, у цій хаті жила тета Наталка з Соневицьких, Бриковичева. Тож під пильним оком баби і діда та тети Наталки ми виховувалися. Тета мала дуже добрий підхід до нас, дітей. Приходство в Івано було обширним, з великим подвір’ям, током, забудованим господарськими будівлями, з квітником, городом на ярину, а понад усе великим був сад. Це усе надавалося нам дітям на забави. Довкола обійстя був гарний паркан з дощок, і до нас дітей, зі сторони потока приходили бавитися хлопці. Родичі знали, що якщо ми бавимося в саду, то нікуди вже не підемо, а окрім того, мене, як старшого брата, молодші слухалися і мав я на них свій вплив. Оповідала тета Наталка і бабуня, що мені вистарчало тільки подивитися на братів, як вони замовкали, а коли брати невідповідно поводилися, то говорив я з ними, як з дорослими. Єдиним місцем поза парканом, куди ми ходили, це були родини вчителів. Ніде інше нас не пускали. Сам директор школи був поляк, проте в хаті говорили по-українськи. Ми не дуже любили це товариство.
В селі кватирували багато місяців москалі, тут стояли 4 полки. І до сьогодні пам’ятаю їх назви: сіверський, грузинський, інжарський, гризовецький. В діда в зеленім покою мешкали офіцери, а в кухні ординатори-денщики. Один з них на прізвище Льофкін був моїм приятелем. Від жовнірів (вояків) наші опікуни діставали за продукти рубашки та інші речі, які переробляли для нас на убрання. Кубанські козаки були у піхоті, це були самі українці, і ми не могли надивитися як гарно вони танцювали.
Ще пригадую, що кожен з нас дістав у городі по кавалку землі, і ми кожен садили квіти та ярину. А ще я помагав підливати квіти в городчику коло хати.
Так минули в Івано наші 13 місяців. За забавами ми вже й забули за родичів. Аж у червні 1916 року приїхала за нами мама. Погостила кілька днів і ми від’їхали. По дорозі мама розповіла нам про те, що страшна хвороба тиф забрала із життя наших вуйків:отця Івана Ухача та отця Івана Бриковича. І тоді нам стало ясно, чому тета Наталка та баба ховалися до спіжарки і плакали, щоби дідуньо не бачив. Вони тримали в секреті від нього цю страшну звістку про смерть вуйків.
В той час як ми жили в Івано, наша мама з братом Нестором і сестрами Іванною і Зенею були у Трійці в Ухачів, а тато з вуйком Фаворчуком залишилисяу Дзвинячі, де відразу за селом проходила лінія фронту.
Час від червня до вересня 1916 року минув для мене при оглядинах окопів, які поперетинали все поле за селом. Ми збирали амуніції, уламки від гармат артилерії і бавилися у війну.
В літі 1916 року губернатор Кам’янець-Подільської губернії дозволив директорові Антонові Крушельницькому відкрити в Городенці школу. Одного осіннього вечора заїхав до моїх родичів у Дзвиняч професор Навроцький по дорозі до мого вуйка професора Соневицького, запрошуючи його вчителювати до Городенки. Він і намовив моїх родичів записати мене з Нестором до гімназії. Я поїхав цілком непідготованим, бо три кляси народної школи закінчив із великими перервами та при допомозі приватних вчителів. Мене вписали до 1ої кляси української гімназії в Городенці. В цій гімназії я закінчив два роки навчання. Директором був Антін Крушельницький. Він мешкав недалеко бурси, де я жив і тому часто бував у них вдома, бавився із його сином Богданом, з яким ми вчилися в одній клясі. Улюбленими вчителями в тих двох роках були Павлусевич, Коколоський ( обидва померли у ЗДА), Камінецький. Були і такі, яких я не любив – Ступницький, Мельничук, отець Нестор Киселевський.
При допомозі професора Навроцького нас поселили з братом при бурсі в Городенці. На той час за мешкання родичі платили харчами та учні мали виконувати невелику роботу. Бурса була невелика. Мала чотири кімнати. В одній малій мешкали брати Ярема та Роман Совякоські, в другій більшій було шестеро, серед них ігумен монастиря в Гошеві о. Шепірка, в третій найбільшій – учні всіх кляс, в четвертій мешкали Володимир Соневицький, Мирон і Василь Левицькі, Крижанівський(всі з Білача), мій брат Нестор.
Нестор сильно перестудився і помер. Після його смерті я став жити в четвертій кімнаті.
Господаркою в бурсі була Бойчукова, яка мала сина Івана (Яся), теж учня гімназії. Варила капарно. В зимі хати опалювалися деревом з розібраних жидівських хат. Москалі повивозили жидів з Городенки до інших міст. Ми самі розбирали хати і зносили дерево до великої стодоли. Воду носили відрами з парку.
На цьому місці закунчується щоденник.
1928-1931 роки. Минуло понад десять років. Про них нема жодної згадки у записах, можливо вони у пам’яті родини, яка пригадує розповіді про юнацькі, а згодом студентські захоплення Олекси Ганкевича.
Відомо, що Львів прийняв до однієї із своїх альма-матер студента із Заліщик, який мав у майбутньому стати вчителем, педагогом, вихователем українства на батьківських теренах.
Виховання у родині Ганкевичівського роду українських греко-католицьких священиків залишило глибокий слід на чорноземі життя. Він належав до УВО – Української Військової Організації, яка повстала у Львові і Галичині невдовзі після 1 листопада 1918 року, а на початку 1930-их був у першій дванадцятці “першої клітини” Організації Українсьих Націоналістів. 4 листопада 1928 року польська поліція арештувала Олексу Ганкевича в Академічному Домі у Львові і після допиту у поліцейському участку, перевела у Бригідки. Тут він сидів у камері ч. 109 серед політичних в’язнів. Перед виходом на волю привели до камери Богдана Кравціва, який був головою Союзу Української Націоналістичної Молоді. У листопаді за кордоном планувався перший конгрес українських націоналістів, тож Олекса Ганкевич покидав стіни однієї з найстрашніших катівень з новим завданням – зв’язатися із провідниками націоналістичного руху студентства – Степаном Охримовичем, Степаном Ленкавським, Іваном Габрусевичем – щоб передати директиви з якими вони мали їхати на конгрес. “Все те я сумлінно виконав і переказав”, напише згодом у споминах про 1 листопада 1928 року Олекса Ганкевич( ст. 265, Зиновій Книш “Далекий приціл”). Серед товаришів по підпільній роботі Олекса був знаний під псевдом “Грім” (про це я дізналася від сина Олекси, Ярослава Ганкевича, Чикаго).
Кінець 20-их, початок 30-их років для Галичини був характерним широким розвієм патріотизму у молоді, і саме УВО мала у цьому свою велику силу. Не раз, ризикуючи життям, молодий студент ішов на зустріч із командиром на Високий Замок. Розмови, роздуми, дії... і так щодня. УВО була закладена як організація військово-бойового характеру і справами політики займатися мала тільки з необхідності. І саме цей час назрівав, підіймала свій ще молодий голос організація ОУН, надаючи в усьому першинства УВО. Перший склад ОУН був чисто студентським. На це вказує назва – “Група Української Націоналістичної Молоді”. Олекса Ганкевич був у числі перших. Обв’язавшись пеленою пропагандиських летючок, одноднівок з революційними настроями, ішов зі Львова селами і містечками до Заліщик, додому, вдаючи при зустрічах з польською поліцією бідного студента, якому забракло грошей на поїзд. Він мав завданням сконтактуватися із звенами своїх членів, які організовувалися у п’ятки, де-не-коли у трійки, а той шістки. Не була це легка справа, але у молодому серці вже вирував бойовий, конспіративний та організаційний досвід.
Давно вже не піднімалася так високо хвиля патріотичних настроїв у Львові, як у листопаді 1928 го року. В соборі св. Юра відбулося святочне Богослуження та панахида з нагоди 10-их роковин листопадевого чину 1918 року. На пів шостої вечора на панахиду зібралася така маса народу, якої давно не пам’ятав св. Юр. На першому подвір’ї стояла символічна могила з березовим хрестом. Тридцятка священиків відправляли панахиду під проводом мітратів Базюка і Войнаровського, співав чоловічий хор “Сурма”, зворушливу проповідь виголосив священик Яценків. Ще до кінця панахиди над головами людей розвівався великий жовто-блакитний прапор із вишитими на ньому чорними буквами УВО. Вивісили його два члени УВО. З балкону св. Юра інший молодий юнак по закінченні панахиди палко промовляв що Львів був, є і завжди буде українським. Піднесена на дусі юрба почала рухатися вулицею Міцкевича вниз, співали “Гей у лузі червона калина”... Біля будинку залізниці, з бічної вулиці вискочив відділ кінної поліції, а далі з двох сторін – “піша поліція”... Затріскотіли стріли, полетіли каміння. Це був кривавий четвер 1928 року.
Про ці події описав у спогодах Олекса Ганкевич у книзі Далекий приціл( автор Зиновій Книш, ст. 260-265). Найголовніше, що поліції не вдалося відібрати того прапора, а згодом всього 10 патріотів обороняли Академічний дім від наступу двохтисячної юрби польських шовіністів. Оборону разом з Богданом Кравцівим та Андрієм Гаєцьким тримав Олекса Ганкевич.
У лютому 1928 го року через ціле місто йшла група молодих студентів-націоналістів з величезним у людський ріст вінком, щоби покласти на могилу замордованої поляками Ольги Басараб. На вінку розвивалася стрічка із написом “Великій революціонерці Ользі Басараб – УВО”. На Янівському цвинтарі вже стояла боївка з готовими до бою револьверами та з дорученням – не допустити щоб поліція відібрала вінок. Однак поліція тільки спостерігала...
4 листопада 1930 року Олексу Ганкевича вдруге арештовують у Львові. Прямих доказів не було, але на підставі фальшивих свідчень трьох поліційних агентів, його тримали у тюрмі. Допити, цементна долівка, по коліна у воді... а далі перевозять в тюрму до Чорткова.
Репресійні акції окупанської влади ще тягнулися цілий 1931 рік. Серед сотні процесів була і націоналістична акція 1930, де борця за українську волю судили за те, що він понад усе любив Україну.16 березня 1931 року стали перед судом у Чорткові за приналежність до УВО Юліян Думний, Олекса Ганкевич, Любомир Прокопович, Мирослав Чорненький, Микола Кузняк, Йосип Осадчук, Володимир Пиріг, Петро Опиханий, Володимир Гладкий, Ізидор Нагайовський. Присуд – 12 літ тюрми.
Згодом ще один суд, і на якийсь момент воля. Вона народжувалася в понурих казаматах тюрем, у придушених зойками поліцейських тортурах, у невідомих нам подіях, за якими стояли кращі сини Галичини.
Ганкевич Олекса (13 лютого 1906 — 15 жовтня 1969) — український патріот-музейник, повітовий провідник ОУН. Похований у Чикаго, Іллінойс на українському цвинтарі Святого Миколая поряд з дружиною — Анною Ганкевич (1910—1986).