З святом Св. Михайла!
Моє село на рідній Україні празникує. Колись мене мій двоюрідний брат Ігор Захара,який на жаль вже у засвітах, просив писати і я писала для нього... фейсбук пригадав, що в 2012 році ми з ним говорили про празник, тепер тільки спогади. Даруйте, якщо вже читали, мене ж вони переносять додому...Фотографії Івана Литвина, дв. брата, народженого в Канаді, ми разом з ним відвідали могили наших рідних баби і діда, мого тата і дв. брата Ігора Захари... життя триває, в Романові празник. Львівська обл., c. Романів.
Цей перший непрошений сніг. Грайливе прядиво сніжинок сідає на долоні теплих рук і щезає. На мить заплющую очі: вже зовсім скоро святий Михайло у Романові розхитуватиме дзвони празникової радості. Який вже рік виправдовуюся перед ним за темні вікна самотньої хатини зі студнею (криниця) з почорнілими цимбринами ( цябриння ) на подвір’ї. До безтями закохана у рідне село, я продовжую жити у світі, який не існує.
Я їду на празник! Хочеться крикнути голосно, щоби усі почули і приїхали також. Ну ще би, наші прародичі назавжди заклали нам у голови чисто романівський обов’язок – “що випадає, а що не випадає!” - і цій чесноті підпорядковувся цілий світ. За два тижні перед празником випадає мамі з сестрою поїхати на село, щоби попрати на потоці шматі (білизна), рушники, поліпити (побілити вапном) суфіт, стіни в хаті, домовитися з вуйком Дмитром Мартишовим щодо дня, коли він різатиме пацє (свиня)... Не випадало купувати на празник вудженину, бо що то за господар, що не має своїх ковбас, шинки, сальцісона?
Ціла мартишівка пахла празниковим димом, який звиваючись копанем, влітав на дібривку, скочуючись гойдою, зависав десь над тернавою. Не випадало не мати власного виробу оковитої, тож синюватий волоцюга виривався з коминів як під лугом, на швабах, фільварку, лану, так і в куті, на периї... і за садами, і в коритині, на закопах і диберках осідаючи на землю, дурманив засушені трави.
Ця традиція живе в обличчях знайомих, малознайомих, до болю рідних і далеких. “ Текла, запали в п’єцу, прогрій перини, бо позамерзають!”, - з празниковою радістю у голосі говорив дідо Федько, дивлячись на своїх трьох “найладніших дівчит”, яких обожнював, називаючи по імені – Марійці (ка), Любці (ба), Галі (я), тоді як доньок кликав – Ганка і Леська. Скільки себе пам’ятаю, вважалося, що празник є лише раз на рік, а як там складеться наступного –“ хіба дочекаєм!”, тому перед празником роботи, хоч позичай. Палахкотіло в печі, під кухнею лежали круглі поліна, пару трісок і скрутель соломи.
Наша бабуся несе наперед себе велике відро води зі студні, щоби нагріти “панянкам” на купіль. З її образу - невисока на зріст, завжди гладко зачесана, у біленькій, зав’язаній під бороду хустині – можна змальовувати Мадонну доброти. Саме вона нею і була.Празникове дитинство і відгомін під чужим небом – вони поруч. Наша маленька сільська церква має властивість збільшуватися у дні свят.
На деревяних хорах стояв дяк, та багато тих, що “помагали співати”.Щиросердечні тенори і баси інколи оминали ноти. Сиваві смужки кадильного диму лягали на ризи священиків. Панувала особлива піднесеність. На хвалу Божу вливалося через маленькі вікна велике кругле сонце. Над похиленими головами благословенна Дароносниця.Парох виголошував довгу проповідь. Сільська етика наказувала вислухати до кінця.
Про празник нагадує історія, що трапилася з Галинкою, наймолодшою онукою. Саме тоді, коли св. Михайло, минаючи заяців міст, понісся на щурихи, а хата заколисувалася співом гостей з Підгородищ, Селиськ, Під’яркова, Львова, п’ятилітня Галя з такими ж як і сама побратимами Ігорем і Володькою Корнійчуками, вирішили скупатися в потоці. Відтирали кропивою і оковитою, навіть простуди не мала. Мадонна милосердя, наша бабуся, придумала празникову пісню на мотив “Ой ти Галю, Галю молодая” – “наша мала Галя розуму не мала і з Корнійчуками потоком мандрувала”. А ще вчувається музика – це вже з серії празникового дівоцтва.
Перший танець у сільському клубі з відомим на ціле село танцюристом Івасем Саєвим. Перший промінчик кохання з щотижневими листами, які писав до Львова інший хлопець з зеленими очами. Перші гостювання з першим у житті келихом вина у хаті хресного тата Богдана Грицая. Чую пісню і бачу гурт хлопців, які чудовими голосами виводять: “Прощай Романів, прощай коханий, бо я вже їду в чужую сторононьку”. Когось проводжали в армію.
Празник був чимось таким – як падаюча зірка, святкова, золота, незабутня. Попровадив нами Бог далекими дорогами і не одна я залишиюся поза хатою, яка давала більше тепла, ніж теперішня, куди більша, під чужим небом. Там я була “своя”, а тут? Там святий архангел на білому коні сипле першими сніжинками. Кілька з них на моїх долонях. Долетіли, дали знати, що в Романові скоро празник. Ця мить, що переносить на крилах мелодій до порогу, де золотом сонця пришивалися крила , щоби в один день, услід за птахами, податися за моря й океани. Та не усі птахи повертаються.
Марія Литвин-Климчак, із власних спогадів