Довгоочікуваний Свят-вечір. Різдвяна зірка запалює наші серця казковістю. Це свято завжди відновлює у пам’яті найкращі дитячі враження. У моєму дитинстві Різдво було справжнім. І починалося воно ще перед Свят-вечором, коли, з’їхавшись до дідової хати, ми, у першому поколінні міські онуки, проводили попередні репетиції коляди..., а коли починало смеркатися - всією родиною ішли на цвинтар. Запалювали свічки під хрестами прадідів і прабабунь, багатьох правуйків... Знали їх по-іменах від діда і баби. Віталися з усіма, кого зустрічали і один одному не забували сказати – Приходьте до нас колядувати! А згодом, перед тим, як зайти до хати, видрапувалися на загату і кричали у вікно:”Чи несуться Вам кури і когути? “. У великій хаті стояв довгий дубовий стіл, а дорога від порога до столу сяяла золотом. Дідо вносили солому і встеляли підлогу, поки нас не було. Скільки ж то було радості – залізти під стіл і квокати один наперед другого. Хата пахла пампухами, настояним узваром. У Романові свята святкували у січні. Саме на цей час мій тато Йосиф і вуйко Влотко , брали кілька днів вихідних, щоби напередодні поїхати до села допомогти дідові Федьови “нарізати січки”, приготувати на свята поживу коровам. Худоба повинна бути нагодована, щоб не ревіла, навіть песикові Босому підкидали в будку доброї соломи, щоби не гавкав на колядників. А ще з лісу приносилося деревце (ялинка), яке завжди одягала цьоця Леся, розповідаючи при цьому нам про кожну іграшку, герлянди, коли і хто намалював ангелика, який злітав на чубок, зачіпаючись позолоченими крильцями за порозвішувані на гілках цукерки, які так хотілося покуштувати. Починалася вечеря з дідового благословення: “Помагай Біг, на щастя, на здоров’я на той новий рік, щоб був кращий, як торік!”. Всі ставали, щоб змовити “Отче Наш!” і “Богородице Діво!”. Найголовнішою стравою була кутя – пшениця, заправлена медом. Я з гордістю заявляла, що особисто ходила до Дідичів за день до свят-вечора опихати в ступі пшеницю для куті. Крім головної страви на стіл наставлялася риба, борщ і гриби, голубці, мачанка з квасолі і грибів,вареники, солодке печиво, маківник, узвар зі сушок - сушених сливок, яблук і груш. Після вечері всі колядували “Бог Предвічний”, а другою колядою була “Йосиф старенький колише дитятко”. Тато при цій коляді завжди посміхався і давав нам гроші за коляду. Мама збирала ложки і всіх їх разом складала на бамбетлі у пекарні, щоби родина трималася купи. Туди ж виносила залишки їди, залишаючи на ніч померлим. Баба відкривали двері на ганок, щоби всі почули з якої сторони села долинав собачий гавкіт. У хаті було три онуки і всі дівчата, то ж хотіли, щоби свій, із свого села прийшов у зяті.( Їх бажання збулося на наймолодшій, на Галинці). На Свят-вечір колядували у кожній хаті, під кожну хату приходили дорослі і зовсім юні колядники. Найбільшу коляду я отримувала від свого хресного тата Богдана. Усі ми рідні, двоюрідні і троюрідні колядували у його хаті. Найбільш пам’ятною була коляда "Сумний святий вечір" з присвятою романівським героям. Село, з усіх боків оточене густими лісами, таїло довгими роками правду про партизанку. Тут приймали бойове хрещення сини і доньки Української Повстанської Армії, а з приходом більшовицької влади багатьох романівців повивозили у Воркуту, Тюмень і там, серед снігів та пустині, горіла свічечка українського свят-вечора. Ми колядували у новій хаті, що виросла на місці старої, підірваної більшовиками в 1944 ому разом з господарем св. пам’яті Олексою Гулою та його побратимом. Коли ми, малі, своїми голосами виводили слова, дорослі витирали сльози.
Дивовижне село і його традиції. Ми з нетерпінням чекали свят і назло "москалям" колядували так, щоб нас почули у сусідньому селі. А ще був вертеп, шопка... Як ми заздрили хлопцям, що вони підуть у костюмах з колядою по селі. У сусідстві з нашою хатою відбувалися репетиції, ми знали напам’ять слова кожного героя, допомагали їм виготовити саму шопку, обклеювали пір’ям крила Ангелові, вірили що горанська (шопка з Гори, назва кутка у селі) буде найкраща. Голоси, звуки, запахи, молитва, коляда - майже всіх нас поєднують однаково. Для справжннього щастя людині потрібне справжнє Різдво і справжній Свят-вечір.Своєрідним навернення себе до таїнства, чарів,священнодійства різдвяного обряду є для нас Різдво на чужині – з колядою, з друзями, що стали рідними, з дітьми, що пташками розлітаються по святах, з добрими і теплими спогадами, і сльозою розради, і словами про прощення до батьків – за розлуку, за хвилини мовчання і довгообіцяючі надії на те, що у новому році ми будемо разом.! Згадуємо усіх добрих ангелів, які у свята Різдва Христового опускаються на своїх зорях над оселями і радіють, що, ми пам’ятаємо про них. Чекаємо і колядників на Свят Вечір, у нашій хаті у Чикаго
Сплітає ніч вінок ідилій з сніжистого грона Різдва. Прощальне зітхання старому рокові зависає на схресті гомінких вулиць, ялинкові фрески виблискують сподіванням, що дідуган не почує,не повернеться, а молодий, зарум’янений січнем, всміхнеться живим світлом надії, примістивши на довгій, дубовій лавці кошик з бундзиками. Посівальники прийдуть за ними зраненька, до хати пустимо погрітися, дарма, що понаносять снігу, зате розколядують тишу. Старий рік минає, новий наступає, Христос ся рождає!
Марія Климчак з особистих спогадів, картина -Зима, автор Іван Марчук ( виставки в УНМ в Чикаго, США ))