Моя особиста Америкіада триває рівно 30 років, саме в липні 1990 я вперше ступила на цю землю. Сьогодні розповідь про колесо, яке котиться світами понад століття, захопивши й мене.
На роздоріжжя часу сідає вечір, вмикає зорі і засвічує монітори. Меріади літер зливаються у потоці слів і через невидимі галактики впадають у спокійну течію чиєїсь ріки, щоби хвилею радості вдаритись об далекий берег, а відпливаючи, залишитися краплею його чи її моря душі.. Тиша минулого пробуджує бажання сміливо зазирнути за фіранку сіней до великої хати, натиснути на клямку дверей до хатини, присісти на краю бамбетля, що пам’ятає мої дівочі сни. Долаю відстані, вигойдую раз у раз спомини, упетені в лози дикого винограду, який обвиваває ще сьогодні увесь ганок нашої романівської хати. Мій світ розділений на дві половини - одна залишилася за Якимовою Марійкою, інша переїхала спочатку до Львова, а відтак, емігрувала разом зі мною.
- Я призначаю вам побачення, Романове! Коли і де? – гукав він вслід мені, розгубленій птасі, задивленій у небо. Синє-синє, безмежне і бездонне, воно над далеким і до болю рідним краєм. Тільки там всміхається осінь від лоскоту сонця, розфарбовуючи незбагненними кольорами сади. Не віриться, що повернуло на третій десяток років, як я попрощалася назавжди з бабою і дідом, залишила моє село і місто, узявши з собою меланхолію і серпанок туги за чимось прекрасним, що промайнуло поруч. Інфікована спогадами, продовжую блукати серпантином вулиць, де навіть від похмурого сірого каміння теплішає на серці.
Моє дитинство минуло у чарівному куточку України, на Львівщині у Романові, серед смерекових лісів і рідних людей. Нас розділяють дев’ять тисяч кілометрів і час. Невидимими нитками він продовжує вишивати візерунки на полотні роду, з десятками доль як відомих так і незнаних. Розпутати вузлики спонукав мене двоюрідний брат Ігор Захара, професор Львівського університету, автор писань про навернення до свого, до рідного. Сторінки недописаного рукопису про с. Романів переслав мені за кілька тижнів перед дорогою у вічний вирій.
Через багато років після відходу у засвіти наших з ним баби і діда, Параскевії та Петра Литвинів, Ігор викупив у тодішніх господарів маленьку хатину, у якій минало його дитинство в 40-их і 50-их. Тут легко пишеться! – піду на пенсію, переберуся ближче до природи, - казав. Не судилося.
Ігор пам’ятав білокосу бабу Параню, і добрі очі діда, який повертався вечорами з млина запорошеним, мов святець, мукою. Своїми вікнами та хатинка дивиться на великий пастівник, а від порога до потоку рукою подати.
Це справжня пам’ятка архітектури нашому роду – валькована хата на міцній конструкції з дубових брусів на підвалинах, на кутах і обабіч вхідних дверей. Також дубовий сволок, що тримає стелю, засвідчує ґравірованим написом, що “властителем сего дому є Петро Литвин.”
Яблуневі зогмінки мого дитинства залишаються у маленьких віконцях бабиної хати вже по маминій лінії, так як батькових родичів я не пам’ятаю. До семи років я була дідовою і бабиною донечкою, тому вважаю себе романівською і маю особливі сентименти до цього дивовижного села. На відстані років забувається багато, та коли поглядом торкаєшся небесної акварелі хмаринок, відлунює знайомий голос – “Дзвонять на неділю!”.
Справді переді мною наша українська церква тут, на чужині і я чую дзвін. Завмираю в уяві образочка з тих часів, коли в суботу чекалося заходу сонця, а як “віддзвонили на неділю” - дідо брали березовий віник і замітали подвір’я. Так само робили сусіди. Легка курява непомітно щезала у небі, надвечір’я огорталося святковою тишею. А на ранок мене, маленьку дівчинку, баба брали до сільської церкви на відправу. Я тримала в руках вузлик біленької хустинки, обробленої гафтом по краях. Найголовнішим ритуалом було для мене розв’язати вузлик і витягнути на тацу залізний рубель.”Старший брат” схиляв голову в поклоні із словами “Бог заплатить!”.Тоді ж давалося на Службу за здоров’я “наших в Америці”. Згодом моя бабуся молитиметься за мене і за другу онуку Галю, як "за наших в Америці".
Так розпочалася моя Америкіада- з розповідей, листів, фотографій, пачок з шаляном, оксамитом, турецькими хустками та нитками для вишивання.
У родині мого прадіда і прабаби Івана і Марії Левицьких було семеро дітей - Ганна, Катерина, Василь, Пелагія, Петро, Текля, Марина. Дві старших доньки в 1920 році виїхали до Америки. Ганні було 19 років, Катерині - 17. Важко уявити, яким непростим був той довгий шлях у фату-моргану з невеликого мальовничого села на Львівщині. Через 68 років я зустрілася з бабусею Ганною, сестрою моєї бабусі Теклі, у її хаті в містечку Сомерсет в шт Нью Джерсі. Минає 30 років. Усі вони, семеро дітей і прадіди у засвітах, залишили добру пам'ять про себе для кожного у нашій родині. Тоді, при нашій зустрічі, за щоденними розмовами-спогадами, я навіть не уявляла, що за два роки ступатиму її слідами. Найбільше, що вразило мене, листи! від мами, моєї прабабусі Марії, які я перечитувала вголос для неї. Вона ж знала їх напам'ять, ніколи з ними не розлучалася, забравши з собою назавжди. А писалися вони в 20 -их і в 30-их, де про родину, село, господарку подавалися докладні розповіді із закінченням у кожному листі – “Твоя любляча мама, що молиться за Вас”.
“Пам’ятаю, що перед від’їздом пішла м з мамою в поле жати. Дивлюся мама так плаче. Питаю, чи було мама не врізали собі пальця серпом, на що вони відказали : - Не палець, серце моє порізане на кавальці, бо їдеш на край світу!” – розповідала мені баба Ганька -Гнна Левицька-Скульська, яку я відвідала в 1990 р. в штаті Нью-Джерзі. Від неї я довідалпся. що першим успішним бізнесменом був Семен Цимбрівський, який дістався до берегів США в 1910, відкрив в Нью-Йорку свій ресторан на 5 ій авеню, у якому згодом давав заробити першого долара своїм краянам.В нього сестри Левицькі працювали на кухні, називаючи його вуйком Семом.
Одружилася в Америці з колишнім вояком УГА, Теодором Скульським. Виховали двох доьок Стефанію і Марію. У 1935 ому Ганна з дітьми повернулася в Україну. У ріднім селі купила хату і "кавалок лісу в Кліщеві". Чекала на чоловіка, а він передумав вертатися. Буквпльно перед початком війни, Ганна встигає на корабель, щоб знову почати все спочатку. На цей раз назавжди. З Нью-Йорку Скульські переїхали до м. Сомерсет, де придбали ферму і вирощували ярину, продавали курячі яйця та м'ясо американцям. Вони були одними з перших будівничих церкви св. Андрія-Первозванного у Баунд-Брук, штат Ню-Джерсі, США. Там і поховані на українському цвинтарі.
Сестра Катерина на вигляд була справжньою голлівудською зіркою. Тричі виходила заміж за багатих американців. На жаль я її не застала в живих.
Село Романів на Львівщині перший раз у літописах згадується у 1593 році. Тоді було видано привілей на заснування міста Романова. На початку ХХ ст. Романів зачепила своїм крилом еміграція, як триває і досі. Випадково знаходжу в архіві Українського Національного Музею календар-альманах "Просвіти" за 1937 рік, де про господарів нашого села досить цікаво написано : «Люди ощадні. Зберігають гріш і в потребі затаровуються у своїй Коопетативній касі. Прихід з молочарства черпають у Сметанковій станиці. Коршми нема. Люди не курять, не п’ють, тому тверезі та здорові. Жидівської тандити не носять, а свої народні, тривалі і справді гарні , одяги. Чисті обійстя і хати, а біля них овочеві сади, яринні городи манять око чужинця, що проїжджає селом, дорогою, засадженою по обох сторонах овочевими деревами. Овоч дозріває і заповідає прибуток для громади, бо в селі злодіїв нема. Громадське добро шанують і молоді, і старі. В селі нема ні сварок, ні бійок, тому й на процеси грошей не викидають, а живуть в любові та злагоді, взаємно собі допомагають. Всі за одного, один за всіх, а національний обов’язок понад все». У тій дещо ідеалізованій статті, безперечно, є доля правди. Проте, у пошуках кращої долі чимало родин знаходили притулок під чужим небом. Вони не забували про своє село. Ними ж було складено лепту на побудову народного дому “Просвіти” в середині 30-их років. Сьогодні будинок культури, клуб.
В жодному з довкільних сіл такої споруди не бачимо. Відчувається, що її спроектував професійний архітектор на зразок тоді у 30-х роках минулого століття європейського стилю архітектури. Якщо ж вірити чудові, то це сталося зі мною. Працюючи в архіві Українського Національного Музею в Чикаго, я познайомилася з п. Дарією Яросевич, батько якої, як виявилося з розмови, Олександр Пежанський був архітектором “народного дому” в Романові. Будівничими були мешканці села, а сам архітектор безпосередньо курував роботу. Будівництво було завершено після війни.
Цікавою є біографія цього архітектора. О.Пежанський народився 2 листопада 1892 року у Львові, в сімї також архітектора Григорія Пежанського. Закінчив львівську гімназію. У 1910 році поступив на факультет архітектури Львівської політехніки. Підчас Першої світової війни був мобілізований до австрійського війська. Брав участь у воєнних діях на східному і південному фронтах. У 1917 році продовжував навчатися у Відні, захистив диплом у Львові 1918 року. У 1919 році зголосився до Української Галицької Армії. У 20-х роках працював в Німеччині, Австрії і Польщі, а 1927 році відкрив у Львові проєктно-архітектурне бюро , яким керував до 1939 року. О.Пежанський проектував житлові, громадські та культові споруди у стилі модерну та функціоналізму у Львові та різних населених пунктах Західної України. Підчас Другої світової війни він виїхав з родиною до Польщі (м.Катовіце), де продовжував працювати за фахом. До США переїхав у 1966 році і проживав у передмісті Чікаго. Помер 31 серпня 1972 року і похований на цвинтарі св.Миколая в Чікаго.
Романівський будинок культури він спроектував у стилі модерну і функціоналізму. Будівля клубу всередині складається з вестибюлю, який веде до великої зали. Вона ж, зауважмо, за своїми розмірами не поступається навіть кращим залам такого типи у Львові та інших містах.
Історія життя моєї родини – це історія цілого покоління піонерів української Америки. Згодом, після II світової війни, понад 250 тис. скитальців прийняла Америка і Канада з таборів переміщених осіб. Багатьом з них було надіслано запрошення саме односельцями. Серед них мій стрий Петро Литвин (верхній ряд - 9 з сином Івасем),що разом з дружиною прибув на зустріч односельчан з Канади. Перший ряд - четверта -Катерина Левицька, сестра моєї баби. Зустріч відбулася у Нью-Йорку в 50-их.
“На перетині двох доріг (одна йде з боку Підгородищ – друга з Коцурва) на горбочку колись стояла статуя Івана (мабуть Хрестителя або Євангеліста). У свідомості романівців це місце і до нині називається Яном, очевидно від польської. Зараз цієї статуї вже не має, правдоподібно вона зникла за часів Радянської влади. Мені видається, що це місце якось дивно шанується жителями села. Власне, від Яна починається в’їзд до села. Від Яна люди виглядають своїх рідних і близьких, яких доля закинула в чужі краї. Пригадую, як моя бабуся Параскевія виглядала свого наймолодшого (напевно і найсолодшого) сина Йосифа, якого ще зовсім дитиною забрали “підіймати” цілинниі і перелогові землі у Казахстані. Я часто, будучи в селі на канікулах, дивувався, як далеко вона могла бачити. Адже відстань від нашої хати на Швабах була досить великою і того, хто з’являвся біля Яна розпізнати було неможливо. Тільки тепер я зрозумів, що вона виглядала не тільки очима, але серцем своїх дітей, Петра, що у роки війни опинився в Німеччині, а відтак емігрував в Канаду, Катерину, що забрали німці на примусові роботи до тої ж Німеччини, і Йосифа (мого тата МК),”– писав Ігор Захара.
Тож через фейсбук у період пандемії я підтримую духовний зв’язок з моєю малою Батьківщиною. Сьогодні значно більше вихідців з села розлетілося по світі, але як і я, повертаються при першій можливості вклонитися могилам своїх рідних.
Марія Климчак, дослідниця української Америки.